Каталог готовых работ

Майже півтора сторіччя минуло від дня народження видат­ного українського драматурга і театрального діяча Івана Карповича Тобілевича, широко відомого також під псевдонімом Карпенка-Карого. Його славне ім'я тісно пов'язане не тільки з укра­їнським театральним ренесансом останньої чверті XIX століття, а й з розвитком визвольного руху на Україні, з боротьбою за ідейність та народність літератури.

До мистецьких вершин Карпенко-Карий ішов повільною, але твердою, впевненою ходою, долаючи численні перешкоди, що одна за одною поставали на його многотрудному життєвому шля­ху. Ніби оспіваний Франком герой,

 

Все, що мав у житті, він віддав

Для одної ідеї,

І горів, і яснів, і страждав,

І трудився для неї.

 

Народився майбутній драматург 29 вересня 1845 року в сло­боді Арсенівці поблизу Єлисаветграда (нині Кіровоград) в родині збіднілого дворянина. Мати походила з давньою козацького роду. Початкової грамоти І. Тобілевич навчився, як тоді водило­ся, у дяка, а продовжував освіту в бобринецькій трикласній повітовій школі. Навчання хлопцеві давалося легко, і закінчив він школу в числі найкращих учнів.

На чотирнадцятому році життя доля кинула хлопця в похму­рі кімнати повітових канцелярій, де молодий писарчук мусив коротати довгі дні над нудною роботою. Чиновницька кар'єра його не приваблювала. Змістом його життя стала театральна, літературна і громадсько-політична діяльність.

Ще в Бобринці Карпенко-Карий захоплювався театром і брав участь в аматорських виставах, що відбувалися в повітці місце­вого крамаря. У Єлисаветграді він утворив аматорський гурток, вистави якого мало чим відрізнялися від вистав професіональ­них труп. Він був одним із найактивніших діячів міс­цевого Товариства для поширення серед народу ремесел і грамотності, клопотався про утворення притулку для калік і сиріт, був ініціатором утворення безплатної лікарні для бідного люду, безплатної народної бібліотеки, писав статті на літературно-ми­стецькі теми до місцевої газети "Елисаветградский вестник", а наприкінці сімдесятих років близько зійшовся з передовою міс­цевою інтелігенцією (П. Михалевич, М, Федоровський та ін.), з якої згодом склався нелегальний гурток однодумців, готових від­дати сили за правду, за свободу рідного народу.

Архівні документи свідчать, що у будинку І. Тобілевича по Знаменській вулиці не раз відбувалися зібрання гуртка, на яких читали заборонену літературу, зокрема роман М.Г. Чернишевського "Що робити?", революційні вірші Т.Г. Шевченка, перекладали українською мовою твори російських письменників.

Ще до розгрому цього гуртка Карпенка-Карого як людину неблагонадійну було звільнено з посади секретаря єлисаветградської поліції, а згодом вислано на три роки під нагляд поліції за межі України. Поселився він у тихому степовому Новочер­каську. Спершу працював у кузні, а потім на дверях його убогої хатини з'явилася табличка: "Переплетчик Ивгн Тобилевич. Работа исполняется чисто и акуратно". Мало хто знав тоді, що в цій непримітній хатині не тільки оправлялися чужі книжки. При світлі каганця тут були написані безсмертні п'єси "Наймич­ка", "Мартин Боруля", "Підпанки", "Бондарівна", "Безталанна", "Розумний і дурень", що чарували глядача, змушували його плакати або сміятися, показували йому страшну правду життя.

Тим часом термін заслання драматургові продовжили ще на два роки, які він відбував на своєму хуторі Надія з 1886 року.

З 1889 року і майже до кінця життя Карпенко-Карий був одним із фактичних керівників, режисером і актором у трупі свого брата П. Саксаганського, об'їздив з нею десятки великих і малих міст колишньої російської держави і написав такі шедев­ри драматургії, як "Сто тисяч", "Хазяїн", "Сава Чалий", "Су­єта).

Як і передові російські письменники, Карпенко-Карий був енергійним поборником реалізму в театральному мистецтві, не відступав від принципів високої ідейності та народності, уболівав, що "в последнее время не появилось на сцене ничего такого, что хотя бы сколько-нибудь рисовало нашу действительную жизнь со всеми ее огорчениями, тормозами, недостатками. Действительной жизни нет на сцене, и сцена не может служить тем целям, для которых она существует: она не затрагивает ни единым штрихом того, что затронули в свое время "Ревизор", "Горе от ума", "Доходное место", "Бедность не порок" и другие пьесы Островского".

Утворення в 1882 році першого професіонального українсько­го театру мало винятково важливе значення для розвитку української демократичної культури. Новий театр вимагав ново­го репертуару. Нелегка це була справа за умов самодержавного ладу. Проте ентузіасти знайшлися: І. Карпенко-Карий, М. Кро­пивницький, М. Старицький. Особливо велика заслуга у створен­ні нового репертуару І. Карпенка-Карого. Це він із завзяттям; гідним подиву, боровся за реалізм в українській драматургії, за утвердження засобами мистецтва демократичних ідеалів, за те, щоб п'єси були відображенням життя, щоб театр кликав народ, на боротьбу з гнобителями.

Драматург створив гале­рею образів сільських визискувачів. Її починає ненажерливий старшина Михайло Михайлович з драми "Бурлака". За ним ідуть спритніші – глитай Михайло Окунь ("Розумний і ду­рень"), підстаркуватий донжуан Цокуль ("Наймичка"). Поміж ними звиваються менш помітні п'явки – писарі, шинкарі, пере­вертні типу Гупаленка з "Суєти". Завершується цей ряд реалі­стичних типів навдивовижу майстерно зображеними, вихоплени­ми з життя постатями Герасима Калитки ("Сто тисяч") і Терентія Пузиря ("Хазяїн"), які мету свого життя бачать у тому, щоб, як каже Пузир, "йти за баришем наосліп, штурмом, кришити наліво і направо, плювати на все і знать не хотіти людського по­говору". У царстві наживи і визиску "всі рвуть, де тільки можна зірвать", торгують людською гідністю, честю, сумлінням, коханням. "Аби бариш, то все можна".