Каталог готовых работ

Творчість Степана Васильченка була тією ланкою, що з'єднувала кращі реалістичні традиції дожовтневої україн­ської літератури з розвитком літератури радянської.

Степан Васильович Васильченко (Панасенко) народився 8 січня 1879 р. (27 грудня 1878 р.) в містечку Ічні на Чернігів­щині. Батько його, бідний ремісник-швець, заробляв небагато, і родина, що складалася з восьми чоловік, жила бідно.

У сім'ї Панасенків любили співати українських пісень, роз­повідати казки і легенди, читати Шевченка й Гоголя. Це ще змалку виховувало у майбутнього письменника художній смак.

Спочатку Васильченко навчався в Ічнянській п'ятирічній школі, а з 1894 р. – в Коростишівській учительській семінарії. Навчання було схоластичним, але допитливий хлопець багато надолужував самоосвітою.

Писати Васильченко почав ще в школі: складав вірші росій­ською мовою. В семінарії відзначався вмінням писати проник­ливі й зворушливі класні твори.

1898 р. після закінчення семінарії Васильченко поїхав на вчи­тельську роботу в село Потоки на Канівщині. Педагогічній ро­боті він віддав весь запал свого серця, багато працюючи над методикою викладання, організовуючи гуртки художньої само­діяльності.

Часи вчителювання були для Васильченка й серйозною шко­лою життя. Він бачив злидні, зубожіння селян, здирство й нена­ситність панів і попів. На власному досвіді збагнув він гірку долю сільського вчителя – людини цілком безправної її незабезпеченої.

Перший свій твір – поему "Розбита бандура" – Василь­ченко присвятив долі селян-переселенців. Про знущання багатіїв над селянами пише він і статтю, надруковану, правда, в спотво­реному вигляді в "Биржевых ведомостях"'. Стаття зачепила за живе сільську верхівку, і Васильченка переводять на ро­боту до Богуслава. Тут він по­трапляє в міщанське оточення. Але й воно не могло вплинути на молодого ентузіаста. "Учи­тель не мусив бути "святим" безсловесним попихачем, учи­тель повинен бути сильний, не­залежний, – до цього мусить прагнути" (IV, 35) – такий життєвий девіз Васильченка.

А неприємності пересліду­вали Васильченка одна за од­ною. Він переїздить з місця на місце, але прижитися надовго так ніде й не може. 1904 р. він залишає учителювання й всту­пає до Глухівського учитель­ського інституту. Навчання в Глухові припадає на час рево­люційного піднесення в країні. Студенти Глухова включають­ся в активну політичну бо­ротьбу, організовують страйки, поширюють підпільну літературу. І одним з перших серед збуреного студентства був Степан Васильченко.

Після спаду революційної хвилі, незадоволений навчанням в інституті, з надією на більш успішну працю в школі Васильченко залишає його і йде знову вчителювати – спочатку на Пол­тавщині, де він вперше пробує навчати дітей українською мовою, а потім у село Щербинівку на Донбасі.

Працювати на Донбасі довелося недовго: 1906 р., внаслідок провокації, Васильченка арештовують і кидають до в'язниці. У Бахмутській тюрмі він просидів півтора року.

Після звільнення Васильченкові було категорично заборонено вчителювати, і він змушений був їхати до матері в Ічню. Зароб­ляючи на життя приватними лекціями, письменник весь вільний час віддає художній літературі, пише, а згодом, 1910 р., і пуб­лікує в періодичній пресі (газеті "Рада" і журналі "Світло") оповідання "Роман", "Мужицька арихметика", "Вова", "В тем­ряві", "Під школою", "У панів", "Вечеря"......