Каталог готовых работ

Василь Стус

6 січня 1933 року в селянській родині Семена Дем'яновича та Ілини Яківни Стусів у свят-вечір народилася четверта дитина, яку назвали Василем.

Несприятливі обставини, які склалися в краї, де Стуси жили з діда-прадіда, змушують переїхати 1940 року з села Рахнівки Гайсинського району вінницької  області до міста Сталіне (Донецьк), де батьки влаштовуються на працю робітниками хімічного заводу.

З 1944 по 1954 роки навчався в середній школі, яку закінчив з відмінними оцінками.

1954-1959 роки – навчання на українському відділенні історико-філологічного факультету Сталінського педінституту.

Закінчивши університет у 1959 році, Ва­силь поїхав учителювати на Кіровоградщину. Працював учителем Таужнянської середньої школи Гайворонського району. Незабаром йо­го призвали до служби в армії. Служив спо­чатку в Лубнах, а потім – на Уралі. Неначе сама Доля знайомила його з тими місцями, де доведеться відбувати ув'язнення.

У 1961-1963 роках Василь Стус – викла­дач української мови та літератури СШ № 23 м. Горлівки, підземний плитовий шахти "Жовт­Нева" м. Донецька, літературний редактор об­ласної газети "Социалистический Донбасс".

У журналі «Донбасс» № 5 за 1962 рік під рубрикою "Зеленые всходы" опублікована перша добірочка віршів.                                                                 

3 листопада 1963 Василь Стус стає аспірантом інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН України з курсу "Теорія літератури". Те­ма дисертації "Джерела емоційності худож­нього твору" (на матеріалі прози: Л. Толстой і В. Стефаник, Е. Хемінгуей і М. Пруст, Л. Камю і В. Фолкнер).

Столичні журнали звертають увагу на твор­чо обдаровану людину. Журнал "Дніпро" в № 10 за 1963 рік публікує добірку з чотирьох віршів В. Стуса, а наступного 1964 року в то­му ж таки 10-му числі статтю "На поетич­ному турнірі".

В 1965 році в журналі "Зміна" (№ 1) опу­бліковано два вірші Стуса, в "Дніпрі" (№ 2) за цей же рік стаття "Най будем щирі», в якій ішлося про інтелектуальний рівень нашої поезії.

У Празі виходить антологія "Молода ра­дянська поезія: українські автори", до якої включено три вірші Стуса в перекладі чеською.

4 вересня 1965 року в київському кінотеат­рі "Україна" відбувався перегляд фільму С. Параджанова "Тіні забутих предків". Виступив режисер, за ним – Іван Дзюба, який закликав присутніх протестувати проти арештів близько двадцяти українських інтелігентів. Його гаряче підтримали Вячеслав Чорновіл, Василь Стус, Михайлина Коцюбинська, Зінаїда Франко та інші.

Реакція керівництва інституту була негайною. Вже 20 вересня Василь Стус був відрахований з аспірантури "за систематичне порушення норм поведінки аспірантів та співробітників наукового закладу..." На бланку, де з надрукований наказ дирекції, Стус напи­сав: "Ознайомився. Хай це буде на вашій громадянській і партійній совісті".

Менше ніж за рік Василь Стус змушений поміняти декілька місць роботи: він працював у будівельній бригаді, кочегаром Українського НДІ садівництва, науковим співробітником Центрального державного історичного архіву України, старшим інженером відділу технічної інформації конструкторського бюро, старшим інженером проектно-технологічного об'­єднання.

І скрізь його знаходило "недремне око", скрізь Василя чекало увільнення під вига­даним безглуздим приводом: заборонено пра­цювати не за своїм фахом.

10 грудня 1965 року Стус одружився з інженером конструкторського бюро Антонова – Валентиною Попелюх. Тієї ж зими він висту­пив на літературному вечорі з віршем "Не мо­жу я без посмішки Івана...", який потім стоятиме першим серед "віршів наклепницького змісту" у судовому обвинуваченні.

12 січня 1972 року Василя Стуса заарештовано. Під час обшуку в нього було вилучене майже все написане за 15-17 років літератур­ної роботи: вірші, критичні статті, прозові тво­ри, переклади, а також багато книжок з його бібліотеки. Сьомого вересня того ж року Сту­са, обвинуваченого в "антирадянській агітації і пропаганді", Київський обласний суд засудив до п'яти років перебування в таборах суворо­го режиму та 3 років заслання. До лютого 1977 року Стус відбував ув'язнення в мордов­ських таборах, а заслання – в селищі Матросове Магаданської області, де працював гірни­ком на рудні об'єднання "Северовостокзолото".

1978 року за поданням Генріха Белля В. Стуса прийнято до ПЕН-клубу. Коли йому було надіслано наївне запрошення відвідати чергове засідання клубу, Василь відповів: "Програма вельми цікава. Але ж я не маю часу!".

Мужньо перенісши всі незгоди перебуван­ня у в'язницях і на засланні, у серпні 1979 ро­ку із вкрай підірваним здоров'ям Стус повер­тається до Києва. Тут щойно відбувся погром Української Гельсінкської групи, організова­ної Л. Лук'яненком. Василь приймає єдино прийнятне для нього рішення: коли перший ряд виліг, хтось мусить заступати на його місце. І Стус активно включається в роботу Групи. Вже у жовтні за ним встановлено адміністра­тивний нагляд. Деякий час Стус працює в ли­варному цеху заводу ім. Паризької Комуни.

Але ця робота, зважаючи на його слабке здо­ров'я, виявилась для Василя заважкою. Дове­лося перейти на взуттєву фабрику "Спорт". Одноманітна робота виснажувала дуту. Та що вдієш!

Напередодні Московської олімпіади Щербицький наказав виселити з Києва злодіїв, по­вій і дисидентів. Василя Стуса виселили "своє­рідним" способом: спочатку в травні 1980 ро­ку заарештували, інкримінуючи йому листи до Сахарова, Лук'яненка, Григоренка та київсь­ких друзів, заяву до прокуратури з приводу Горбаля, вірші, "усну агітацію".

Швидкий і неправий суд засудив Стуса до максимальної міри покарання –10 років та­борів особливого режиму і 5 років заслання; крім того, наклав на нього 2200 карбованців судових витрат (головним чином за приїзд ма­гаданських свідків).

Етапували його в табір ВС-389/36 біля се­лища Кучино Чусовського району Пермської області. Там уже було багато його знайомих політв'язнів, засуджених повторно. Василь, на­че передчуваючи трагічну розв'язку, сказав на прощання дружині: "Такого терміну я не ви­тримаю". Востаннє він бачився з рідними навесні 1981 року. Відтоді його щоразу позбав­ляли побачень "за порушення режиму". А ре­жим був драконівський. За найменше збочен­ня – карцер. Спеціально організовували кар­них злочинців для створення конфліктних ситуацій. А тут іще принизливі обшуки по 5-6 разів на день. Нерви напружені вкрай.

Вже й почалася перебудова, та вона не торкнулася табірного режиму. Влітку 1985 до зони приїхала медична комісія. Викликали Ва­силя. Він перелічив свої хвороби (був справді тяжко хворий), але комісія визнала його здо­ровим. Обізвав їх фашистами – знову кар­цер.

Іншим разом наглядачі донесли на Стуса. Знову карцер. Це вже було занадто навіть за тих умов. І він сказав товаришеві по табору Бородіну, що оголошує голодівку. Той запи­тав: "На скільки днів? – "До кінця".

Досі не з'ясовано, за яких обставин спри­чинилася смерть Василя Стуса. Колосальна нервова перенапруга. Серце. Чи щось інше... Ві­домо тільки, що, незважаючи на телеграму дружини з проханням не ховати Василя без неї з сином, його було таємно поховано вночі на кладовищі села Борисово в могилі під но­мером 9. За кілька годин до приїзду дружини і сина.

А через декілька днів уже весь світ знав, що на 47-му році життя (як і Шевченко) по­мер відомий правозахисник, український поет Василь Стус.

Усі без винятку дослідники творчості Ва­силя Стуса відзначають як найбільшу його за­слугу те, що він відродив шевченківський дух в українській поезії. Глибоко переконаний, що він мав би повне право сказати про себе словами Тараса Шевченка: "...історія мого жит­тя, становить частину історії моєї вітчизни". Великий поет – поет народний. Великі народ­ні поети промовляють за свій народ, говорять від його імені, але говорять своїм голосом, в усій неповторній красі свого обдарування, своєї культури.

У поезії Василя Стуса навдивовижу міцно й органічно злилися нове історичне мислення з справді новаторським розумінням сучасних завдань світової поезії і покликання худож­ника.

Високі зразки ліричної поезії відзначаємо у творах "Коли б ти знала, як ми є удвох", "Мов лебединя розкрилила", "Тільки тобою білий святиться світ", "Дивлюсь на тебе і не пі­знаю", бо пізнання і одкровення – це любов. Лірика Василя Стуса – то сповідання найпотаємніших куточків серця, то одкровення найінтимніших хвилин життя, які в його ситуації викликають гостре почуття болю, провини і вини, бо це він "накликав біду" на своїх близьких.

Василь Стус не тільки боровся, за збере­ження самобутнього лексичного складу укра­їнської мови, а й, спираючись на бездоганне знання рідної та європейських мов, створив окремі слова, цілі гнізда слів, які постають у його поезіях як такі, котрі завжди були в нашому ужитку.

Павло Загребельний

Павло Архипович Загребельний народився 25 серпня 1924 р, в с. Солошиному Кобеляцького району Полтавської області в селян­ській родині. В 1941 р., закінчивши десятирічку, добровільно пішов на фронт. Брав участь у обороні Києва. Потім учився у військовому училищі, знову був у діючій армії, поране­ний попав у полон, пройшов через табори смерті. В 1945 р. працював у радянській військовій місії в Західній Німеччині. З 1946 по 1951 р. учився на філологічному факультеті Дніпро­петровського університету. Відтоді десять  років був на редак­ційній роботі. Працював у обласній дніпропетровській газеті, в журналі "Вітчизна", в 1961-1963 рр. редагував газету "Літера­турна Україна". З 1964 р. – відповідальний секретар Правління СПУ. Нагороджений орденами та медалями.

Друкуватись почав у 1949 р. В 1953 р. вийшла перша книж­ка "Каховські оповідання" (у співавторстві з Ю. Пономаренком). Потім з'являються книжки новел: "Степові квіти" (1955), "Учитель" (1957), "Новели морського узбережжя" (1958), по­вісті "Марево", "Там, де співають жайворонки" (1956), "Доли­на довгих снів", "Дума про невмирущого" (1957), романи "Європа 45" (1959), "Спека" (1960), "Європа. Захід" (1961), "День для прийдешнього" (1964), "Шепіт" (1966), "Добрий диявол" (1967), "Диво" 1968), "З погляду вічності" (1970). У 1965 р. за сценарієм П. Загребельного на Київській кіно­студії ім. О.П. Довженка знято художній кінофільм "Ракети не повинні злетіти". В 1966 р. на сцені Київського російсько­го драматичного театру ім. Лесі Українки поставлена п'єса "Хто за? Хто проти?", написана П. Загребельним у співавтор­стві з М. Резніковичем.