Каталог готовых работ

В нинішньому році виповнюється 75 років чи не найбільшої трагедії українського народу XX століття – голодомору. Тривалий час ця тема, як і тема репресій 20-30-х років, була під цілковитою забороною. Про це не можна було говорити і лише зрідка, так щоб ніхто з сторонніх цього не чув, люди старшого покоління переповідали своїм рідним про пережиту трагедію – голод, про хліб з лободи, муку з жолудів, про опухлих односельців, а то часом і про випадки людоїдства. Всього цього не було в жодному підручників історії. Перелом відбувся в другій половині 80-х років XX століття з початком перебудовних процесів на території колишнього СРСР. Справжній прорив у вивченні голодомору стався лише після здобуття незалежності Україною.

Коли дослідники говорять про голодомор 1932-33 рр., мається на увазі період з квітня 1932 по листопад 1933 рр. Саме за ці 17 місяців, тобто, приблизно за 500 днів, в Україні загинули мільйони людей. Пік голодомору прийшовся на весну 1933 року. В Україні тоді від голоду вмирало 17 людей щохвилини, 1000 – щогодини, майже 25 тисяч – щодня...

Найбільш постраждали від голоду колишні Харківська і Київська області (теперішні Полтавська, Сумська, Харківська, Черкаська, Київська, Житомирська). На них припадає 52,8% загиблих. Смертність населення тут перевищувала середній рівень у 8-9 і більше разів.

У Вінницькій, Одеській, Дніпропетровській рівень смертності був вищій у 5-6 разів. У Донбасі – у 3-4 рази. Фактично, голод охопив весь Центр, Південь, Північ та Схід сучасної України. В таких же масштабах голод спостерігався у тих районах Кубані, Північного Кавказу та Поволжя, де жили українці. Дослідники називають різні цифри загиблих під час голодомору: 5, 7, 9 та 10 мільйонів. Але, в будь-якому випадку, мова йде про мільйони безневинних жертв. З урахуванням непрямих жертв, за приблизними підрахунками, голодомор забрав життя 14 мільйонів людей.

Голодомор став прямим наслідком політики більшовиків в українському селі, спрямованої на масову колективізацію сільського господарства та ліквідацію куркульства як гласу. Політичне керівництво Комуністичної партії, СРСР зробило голодомор інструментом досягнення цих цілей. Знехтувавши мільйонами людських життів, воно в такий спосіб намагалося остаточно зламати українське село, а, перш за все, тих господарів, які з самого початку бачили недоліки колективного господарювання. Вони не повірили обіцянкам влади, не піддалися репресіям. Тому влада вдалася до випробування їх страхом голодної смерті, страхом за життя.

Цей страх мав зробити селян слухняним знаряддям в руках влади, знищити навіть психологічну готовність до опору не лише соціально-економічній, а й національній політиці правлячого режиму. Нарешті, селян прагнули позбавити права давати оцінки владі як такій. На жаль, значною мірою їй вдалося це зробити. Знадобилися десятиліття, аби витравити з українців посіяний голодоморами та масовими репресіями рабський дух.

Історики звикли шукати причинності подій, та коли дана подія – очевидний результат акта чиєїсь волі, то мова йде не тільки про причини, але передовсім про мотивацію конкретних людей, які добивалися даного результату.

Перша сталінська п’ятирічка була насильницьким, але надзвичайно продуманим планом трансформації цілого радянського суспільства більш-менш за зразком попереднього провального втілення в життя проекту воєнного комунізму. Якщо НЕП був відступом від оригінального ленінського проекту раптової і негайної побудови комунізму, п’ятирічка стала кінцем своєрідного так званого внутрішнього Брест-Литовського перемир’я.

Та щоб вирішувати, відноситься це до категорії некерованих історичних процесів, чи навмисного злочину, по-перше, коротко поглянемо на сам голодомор. Спробуємо дати відповідь на питання: це нещасний випадок, чи самогубство, спричинене кимсь або чимось, чи це вбивство першої категорії?

Під час громадянської війни більшовики не хотіли визнати легітимність, навіть серйозно рахуватися з національними претензіями поневолених царатом народів. Хоч Ленін в теорії і відзначив право націй на самовизначення, та, поза як, будь-який прояв "націоналізму" був дефініцією "буржуазності", то тільки ті, які відмовилися від таких "реакційних" вимог, як автономія, незалежність, національні мови та культури, могли бути визнані як "інтернаціоналісти", і в цьому сенсі, як "вірні представники пролетаріату".

Після Жовтневої революції більшовики навіть перші свої обговорення про національне питання починали як частку селянського питання, тобто питання дрібнобуржуазного прошарку. Саме гасло: "Пролетаріату нічого втрачати крім своїх кайданів, а здобуде він цілий світ" говорить само за себе. Поки пролетаріат завойовує цілий світ, грабує награбоване, експропріює експропрійоване, і "від Москви до самих до окраїн" ходить господарем, селянам тим часом є що втрачати – землю, насамперед, нажите власною працею і успадковане від предків господарство, звичаї тощо.

Другий момент – такі універсальні проекти, як воєнний комунізм і п’ятирічка, за якими держава має контролювати буквально все: від фабрики до села, від історії до правопису викликають зникнення і таких понять як економіка і культура сільського господарства як таких. Вони стають лише частинами "соціалістичного будівництва". Все має стосунки з усіма іншими галузями. І можна зрозуміти політику та процеси лише в контексті сукупності (тотальності) їхніх взаємовідносин, в контексті проекту суцільної трансформації суспільства під проводом режиму, який фанатично увірував, що він (і тільки він) володіє "науковими" формулами створення утопії. Для цього не зупинялися перед хай там якими формами примусу проти тих, хто по-іншому думає. Це особливо аморальний фанатизм. І його дуже добре ілюструє поведінка комісара Павла Дибенка в Одесі, коли він просто вигнав на вулицю мешканців розкішного особняка, захопив винний завод, і, розграбовуючи колекційні запаси дорогоцінних вин, на будь-які закиди відповідав: "Та ж саме за таку владу ми й кров проливали".

Радянська політика кінця 1-го, початку 2-го п’ятиріч стає зрозумілою не тільки в контексті проблем на селі чи економіки, а насамперед у контексті політичної влади, як такої. Владний контекст, тобто питання, хто має прямо контролювати когось і щось, тут стає, очевидно, вирішальним.

Якщо більшовики, всупереч своїй волі, у випадку з НЕПом та коренізацією (українізацією щодо українців) пішли на концесії (поступки) селянству й нацменам (як складного компонента "селянського питання"), то відновлена Сталіним війна проти селян дала можливість повільно знищувати навіть ту відносну автономію союзних республік, що зростала внаслідок політики коренізації. Але питання дозволеної національно-територіально-культурної самодіяльності було прямим політичним питанням: звідки буде здійснюватися прямий контроль над людьми і речами, над суспільством в цілому? Це – найфундаментальніша проблема політичної влади.

Під час власної реалізації "ленінського кооперативного плану" Сталін реагував на різні кризи по-різному: "Головокружение от успехов" – березень 1930 р., "травневі реформи" 1932 р., голодомор й політика соціологічного запалення землі проти республік й національностей взагалі. Тут до справи тільки останні два моменти.

"Суцільна колективізація сільського господарства на основі ліквідації глитайства (чи куркульства) як класу" стала катастрофою для продуктивності аграрного сектора. "Хлібозавдання" 1931 р. не було виконано і, в комбінації з засухою на Поволжі, викликало голод небачених доти масштабів, навіть без засухи, не тільки там. Голод на Поволжі, як інтегральної частини РСФРР, не був владною проблемою, саме тому 30 березня 1932 р. "Правда" надрукувала оголошення Голови Раднаркому СРСР В.Молотова, що харчова допомога буде туди послана, між іншим, через "додаткову хлібозаготівельну кампанію на Південнокавказькому краї", який, як колишній центр підтримки денікінщини, таки становив владну проблему для Сталіна. Ширшою відповіддю стали т.з. "травневі реформи" (зменшення кількості хлібозаготівель 1932 р. до більш-менш фактичного рівня попереднього року, обіцянка, що колгоспи й одноосібники зможуть вільно продати хліб після виконання свого хлібозавдання, кампанія "за соціалістичну законність" та демонстративне покарання комуністів, звинувачених у "лівих перекрученнях" під час хлібозаготівель 1931 р., як – от у с. Драбове в УСРР).

З погляду історичної перспективи ясно, що Сталін просто майстерно жонглював термінологією. Під час боротьби проти Бухаріна та першої хвилі примусової колективізації ті, які були недостатньо жорстокі щодо селян, були звинувачені у "правому опортунізмі", під час послаблення такої жорстокості навесні 1930 р. і під час "травневих реформ" ті, які були звинувачені у надмірній жорстокості щодо селян, були звинувачені в "лівацьких перекрученнях". Оскільки будь-яка поведінка завжди могла бути засуджена, в одному чи іншому подібних гріхах, Сталін завжди мав можливість особисто відмежуватися від будь-якого курсу діяльності через маніпуляції цими фразами і перекласти вину на інших. Відшукати чергових "ворогів народу".

Отже, "розслаблення" після оголошення "травневих реформ" було коротким, про що свідчить ганебно звісний закон 7 серпня 1932 р. "Про соціалістичну власність" і безпрецедентна жорстокість хлібозаготівель напередодні голодомору, жорстокість, що спричинила смерть від голоду мільйонів селян.

Якщо прямою причиною голодомору  була викачка їжі від селян, тоді постає питання причин і безпосередніх винуватців. Об’єктивні економічні труднощі в СРСР, спричинені самим економічним божевіллям сталінського проекту, насправді існували і не могли не існувати, та вони не були ані новими, ані заздалегідь невідомими. Можливо, критичний момент настав на ІІІ Всеукраїнській конференції КП(б)У в липні 1932 р., коли, незважаючи на відверті протести комуністів України, під тиском присутніх представників центру В.Молотова і Л.Кагановича були прийняті норми хлібоздачі для республіки, які, і це всім стало ясно, були просто нереальними. І це неспростовно довів уже перший збір урожаю. Відповідь Москви була безпрецедентна — призначення в кінці жовтня 1932 р. спеціальної комісії з хлібозаготівель на чолі з Молотовим для України, Кагановичем для Південнокавказького краю (особливо активної на Кубані) і Постишевим для Поволжя (але нема доказів такої жорстокості комісії Постишева, як інших). Це було захоплення Москвою прямого контролю над хлібозаготівельною кампанією. І постанову 18 листопада 1932 р., яку фактично Молотов примусив ЦК КП(б)У прийняти, про повернення державі авансів колгоспникам з урожаю, тобто конфіскацію будь-яких видів харчування замість відсутнього хліба, можна трактувати тільки як цілеспрямовану політику голодомору. Інакше кажучи, мова вже не іде про причинність об’єктивного процесу, а про мотивації навмисного злочину.

Політична мотивація стає зрозумілою з критики КП(б)У, викладеної у двох документах: резолюціях засідань політбюро ЦК ВКП(б) від 14 грудня 1932 р. і 24 січня 1933 р., що фактично звинуватили комуністів України в неефективній організації хлібокампанії, вже керованої представниками Москви, сигналізували про початок терору проти українських комуністів та діячів культури. Це було, по суті, поверненням до оригінального змісту проекту воєнного комунізму, це було захопленням Москвою і самим Сталіним необмеженої прямої влади над країною без врахування будь-яких національних відмінностей чи регіональних специфік. Ця політика була спрямована особливо проти України та Кубані, тому що УСРР мала більше населення, ніж усі інші неросійські республіки разом узяті, українці були найчисленнішим неросійським народом СРСР.

Зламати Україну – означало, що з рештою складників Союзу можна робити що завгодно. В цьому сенсі голодомор був складовою частиною консолідації повної тоталітарної влади в руках Сталіна і явного геноциду проти цілих народів, які були перешкодою для цього. Це був особливо брутальний прояв реалізації проекту "зближення і злиття" через війну з селянством, через війну з Україною.

Слід зазначити, що історики в Україні одержали змогу вивчати і публікувати документи, пов’язані з найстрахітливішим злочином сталінізму, лише з 1988 року. Тоді з'явилися публікації спогадів очевидців у ряді журналів, дещо пізніше зібрані в книгу-меморіал "1933: голод". Перший академічний збірник документів було підготовлено працівниками Інституту історії при ЦК Компартії України під керівництвом Р.Пирога.

З того часу дослідження проблеми голодомору набули широкого характеру, знайшовши відображення зокрема в проведених науково-практичних конференціях та в спеціальних публікаціях. Сьогодні історики, вказуючи на складність, багатоплановість га хитросплетіння основних причин геноциду 1932-1933 років, як правило, намагаються виділити групу ключових чинників домінуючого характеру. Одну з перших спроб систематизувати існуючі погляди науковців здійснив О.Бойко. На його думку, до першої групи слід віднести національно-політичні причини, як це роблять західні історики Дж.Мейс, Р.Конквест та інші.

Характерною особливістю поглядів істориків цієї групи є акцентування уваги на штучності та спланованості голоду з боку сталінського керівництва. До другої групи належать дослідники, котрі пріоритетними серед причин голодомору називають соціально-економічні аспекти, як то: насильницькі хлібозаготівлі, повернення до політики продрозкладки, застосування політики "ножниць цін" щодо селянства з метою забезпечення індустріальних новобудов першої п'ятирічки фінансами тощо. За умов світової кризи перевиробництва і різкого падіння цін на аграрну продукцію Радянський Союз за рахунок збільшення експортних поставок хліба одержував необхідні машини та обладнання в Європі та Америці (В.Данилов, Н.Іваницький, В.Марочко, Н.Верт)

Третю групу дослідників представляють історики, які наголошують на необхідності синтезованого підходу в пошуку причин трагедії, маючи на увазі необхідність враховувати сукупність політичних і економічних чинників. Вони виділяють такі основні причини голодомору 1932-1933 років: непосильні для селян хлібозаготівлі; надмірний хлібний експорт СРСР; небажання колгоспників працювати в громадському господарстві; конфіскація властями продовольчих запасів; економічні прорахунки; спроба повернутися до "воєнно-комуністичних" методів управління сільським господарством; намагання змінити обличчя українського селянства тощо.

Яке забарвлення мав геноцид – національне чи соціальне? У межах України геноцид цілив своїм вістрям не в українців як таких, а в сільське населення. Необхідно брати до уваги й прагнення більшовицького режиму жорстоким ударом докорінно змінити психологію селянства, зламавши її традиційні засади. Лише тримаючи селянство під постійним тиском з боку влади, показавши засобом штучного голодомору, яким жахливим може стати існування селян, якщо того забажає партія, більшовики змогли змінити природу українського трудівника села, перетворивши його на слухняного і підконтрольного колгоспника.

Тому ряд істориків наголошує на розселянюванні України після голодомору, що й було метою режиму. Таким чином, аналізуючи погляди істориків на причини голодомору в Україні 1932-1933 років, можна прийти до висновку: він став прямим наслідком свідомої політики тодішнього сталінського керівництва держави, мав характер геноциду щодо українства, випливав з хибної концепції соціально-економічних перетворень комуністичного режиму в Україні, став наслідком командно-адміністративного примусу з боку тоталітарної системи.

У 1988 році Конгрес США, а у 1989 р. Міжнародна комісія юристів офіційно визнали голодомор 1932-33 рр. актом геноциду проти української нації. Офіційні документи з приводу голодомору прийняли у Бельгії, США, Канаді, Аргентині і Країні Басків (Іспанія).

Проблема визнання голодомору 1932-33 рр. в Україні злочином проти людства розглядалася на 58-й сесії Генеральної Асамблеї ООН.

15 травня 2003 р. Верховна Рада України в офіційному зверненні до народу України визнала голодомор 1932-33 рр. актом геноциду. В цьому зверненні зазначено: "Голодомор 1932-1933 років став апогеєм тривалої боротьби тоталітарного режиму СРСР проти визвольних змагань українського народу, особливо супроти українського селянства". Голодомор 1932-1933 років як явище геноциду народу підпадає під означення геноциду, поданого в Конвенції ООН від 9 грудня 1948 року "Про попередження злочину геноциду і покарання за нього". Голодомор спричинений навмисними діями тоталітарного радянського режиму. Суть злочинних дій влади полягала в жорстокому придушенні устремлінь українського народу мати незалежну державу, знищенні існуючої структури сільського господарства шляхом проведення масового "розкуркулювання" селян, насильницького впровадження колективізації селянських господарств, накладання на райони України, окремі селянські двори непомірно високих планів хлібоздачі, ізоляції великих територій у сільській місцевості у низці областей України шляхом позбавлення селян права мати паспорт громадянина СРСР, заборони селянам права виїзду з їхніх місць проживання (заборона продажу залізничних квитків), наказів про арешти селян, що виїхали самовільно з сіл, оточення озброєними загонами каральних органів СРСР цілих територій, заборони листування і поширення інформації про фактичне становище, впровадженні особливого режиму проживання, зокрема режиму "чорних дощок", що полягав у вивезенні з цілих територій усіх товарів та усіх засобів проживання, що перебували на складах і в магазинах, насильницькому реквізуванні у селян усіх запасів продовольства і навіть одягу, забороні будь-якої торгівлі та ввезення будь-яких засобів для існування.

Надання голодомору 1932-1933 років політико-правової оцінки як геноциду в Україні є безумовним завданням нинішнього покоління українських політиків, передусім депутатського корпусу Верховної Ради України. Консенсус, досягнутий у цьому питанні в українському політичному середовищі, має стати, з одного боку, виконанням синівського обов’язку перед співвітчизниками, що загинули від голодомору, та нашими громадянами, які пережили ті жахливі часи, а з другого – своєрідним посланням нинішніх українських політиків прийдешнім поколінням щодо своєї відданості принципам безцінності людського життя, пріоритету прав людини, необхідності збереження національної пам’яті, а також усвідомлення того, що лише власна держава може гарантувати, що подібні трагедії не повторяться у майбутньому.