Каталог готовых работ

У 1929 р. на пленумі ЦК ВКП(б) було зазначено, що Україна повинна в найкоротший термін впровадити колективізацію, показуючи приклад іншим республікам СРСР. Встановлення колгоспно-радгоспної системи супроводжувалося насильницькою екс­пропріацією землі, худоби, реманенту. Робилося все для того, щоб убити одвічне прагнення селянина мати власну землю та вчитися продуктивно працювати на ній. Забираючи майже все, селян силоміць заганяли до колгоспів, а не­згодних репресували. Фактично йшлося про розселянювання українських хліборобів. Частина з них, насамперед молодь, йшла до міст, у промисловість. Чимало вихідців з села, котрі ставали студентами або призивалися до Червоної армії, не поверталися додому. Тяжкими були для України й наслідки масових депортацій. Наприкінці 20-х років 850 тис. українських селян були примусово переселені в необ­житі райони Польського півострова та Сибіру. На розселя­нювання хліборобів була спрямована і політика "ліквідації куркульства як класу", адже тоді постраждало й чимало се­редняцьких господарств.

Аби забезпечити високі темпи колективізації, більшовики направили до українського села 62 тис. робітників. Сюди прибули також так звані 25-тисячники, – як правило, російські робітники, які мали здійснювати аграрну політику партії. На 1 червня 1930 р. у республіці було насильницьки колективізовано 90 тис. господарств, а всього за роки колективізації – 200 тис. Разом з усіма членами сімей "куркулів" це становило 1,2-1,4 млн. осіб. Більше половини з них було депортовано на Північ і до Сибіру.

Отже, в результаті "соціалістичної колективізації" ра­дянська влада досягла багатьох цілей. Заможне і здатне до продуктивної праці селянство (куркулі, значна частина се­редняків) було винищено. Інша частина селян, насамперед найбідніших, була загнана до колгоспів, унаслідок чого сталося розселянювання українських хліборобів. Через ма­сові репресії значною мірою був підірваний генофонд ук­раїнського народу в цілому і українського селянства зок­рема. Не зуміла радянська влада досягти лише того, заради чого офіційно й була запроваджена "соціалістична колек­тивізація", – створення високопродуктивного сільського господарства, піднесення життєвого рівня населення.

Насильницька колективізація, яка почалася масово, остаточно розвалила українське село й відкрила дорогу ще страшнішому голодомору 1932-1933 років. Він повинен був поставити нашого хлібороба не лише власне в Україні, але й на всіх українських етнічних територіях – у першу чергу на Кубані, Ставропіллі, Вороніжчині на коліна.

У 1932-1933 рр. український народ, особливо селянство, відчули на собі, мабуть, один з найтрагічніших резуль­татів колективізації – голодомор. Його витоки слід шукати в аграрній політиці радянської влади. Плани хлібозаготівель, зокрема, ніколи не були економічно обґрунтованими, вони по суті означали продо­вольчу диктатуру. В українських хліборобів вилучали майже дві третини валового збору зерна, переважну більшість тваринницької продукції. Крім того, колгоспи власними си­лами утримували машинно-тракторні станції, і продукції для достатньої оплати праці хліборобів у них уже не залишалося.

Навіть у першій декаді лютого 1933 року продовжувалися хлібозаготівлі, коли селяни почали гинути від голоду. Практично на всій території України в сільській місцевості тоді вже не існувало скільки-небудь великих запасів продовольства.

Те, що відбулося на Україні у 1933 р., не знайшло адекватного висвітлення в архівних джерелах. Причина в тому, що генсек наказав ставитися до голодомору як до неіснуючого явища. Особливо дивне враження справляють стенографічні звіти пленумів і протоколи політбюро ЦК КП(б)У часів голодомору. В них відображено відчайдушну боротьбу з окремими конкретними проявами голоду, але не згадується саме слово "голод".

Заборона на це слово не викликалася, зрозуміло, побоюваннями за просочуван­ня негативної інформації. По-перше, голод різної інтенсивності охопив мало не всю хлібовиробну смугу країни і не становив таємниці. По-друге, документація партійних органів завжди мала гриф "цілком таємно". Сталін насправді не бажав обговорення проблеми голоду. Воно означало б визнання факту економічної катастрофи, в яку потрапила країна внаслідок авантюристичної політики "наступу соціалізму по всьому фронту". Більше того, воно означало б дозвіл оцінювати рішення, негласно прийняті на найвищому рівні з метою виходу з катастрофи. А саме ці рішення й призвели до голодомору.

У 1932-1933 роках, коли бракувало в Україні  хліба, більшовицька влада не припиняла його експорту: його вивезено відповідно 1,72 і 1,68 мільйона тонн. Цей експорт практикувався не тільки для того, щоб придбати необхідні машини чи матеріали, а й з метою справити за кордоном враження про достатню кількість хліба в Радянському Союзі. Однак, як тільки минув голод, експорт хліба одразу ж різко зменшився – 770 тисяч тонн у 1934 році, тобто більш як у два рази менше. А хто добивався, аби опухлі українські селяни виконували в повному обсязі всі продовольчі поставки  Москві,  Ленінграду, Криму (він тоді був у складі Росії), іншим регіонам СРСР, організовуючи навіть спеціальні "червоні обози"? Пропоновані архівні матеріали чітко називають нам цих "героїв" системи, людям, як правило, з нижчою освітою. Саме ці так звані вожді, намагалися замовчати перед світом страхіття голодомору в Україні.

Голодне лихоліття, яке випало на долю українського народу, найболючіше вразило дітей. Вони виявилися найменш захищеними, не брали участі у колгоспному виробництві, а відтак не одержували рятівних 100-300 грамів хліба на працюючого. За переписом 1926 року, діти віком до 14 років становили 38% сільського населення, тобто більше його третини. Дітей віком до 4 років виявилося 16% – тобто у голодний 1933 рік їм мало виповнитися 10 років. Та не судилося.

Соціально-економічні експерименти тоталітарного режиму над селянами, масові репресії проти інтелігенції, хижацьке розкуркулення і голод викликали нову хвилю безпритульних дітей. Великими юрбами, ніби голодні галченята, зліталися вони до великих міст за порятунком, а виснажених голодуванням немовлят приносили батьки.

Жахливим випробуванням для підлітків став 1932 рік, упродовж якого масово гинули діти у містах і селах. Вони тихо помирали не дочекавшись допомоги. Гинули без ліку і часу. Кожен лист-скарга, що надходив до приймальні голови ВУЦВКу Г.І. Петровського, переповнений відчаю за подальше життя людей, особливо дітей. Наприклад, взимку 1932 р. у с. Полонисте Бабанського району Вінницької області діти перестали відвідувати школу. Босі, голі й голодні блукали вони селом. У школі давно перестали видавати гарячі сніданки, про хліб і забули, оскільки його не мали. 8 травня 1932 року у с. Тростянчик Тростянецького району голодувало 40 сімей, з них 15 дітей були уже пухлими, а деякі померли. За перше півріччя 1932 р. у містах, за далеко не повними підрахунками, виявили близько 5 тис. безпритульних підлітків. А скільки не виявили?

Централізованим виявленням дитячої смертності ніхто не займався. Архівні матеріали засвідчують окремі випадки голодної смерті серед дітей, але і вони є жахливими. В усіх регіонах України діти гинули від голоду.

Жахливі картини голодомору зберегли архіви і спогади очевидців. Вони опубліковані на сторінках періодичної преси, а також вміщені у збірниках документів і матеріалів. З'явилися перші художні твори. Невимовним болем сповнені слова селянки Христі, яка збожеволіла від усвідомлення факту людоїдства. Страхітливі картини голодомору постають у поемі Миколи Руденка "Хрест".

Діти гинули з різних причин: від опухання та хвороб, ставали жертвою людоїда, від фізичної розправи над ними, самогубств. Переважно помирали від голоду.

Сумна і досить трагічна географія голодомору не вигадана, а цілком реальна, історично достовірна. Наприклад, у березні 1933 р. вибірково обстежили 20 сільських рад Прилуцького району Чернігівської області. З 2850 чоловік, які голодували, 1800 були безнадійно пухлими. Це були діти.

Судові й позасудові органи чинили безкарно глум над селянами, масово забивали дітей, що піднімали з колгоспного поля декілька колосків.

Голодні й до нестями виснажені діти полохливо лущили недостиглі зерна, жадібно їх поїдали. Від надмірного вживання сирої білкової клейковини не витримували їхні виснажені шлунки. Вони помирали через декілька годин. А коли нещасні потрапляли до рук активістів, то відразу ставали жертвами свавілля. Дітей допитували, виламували їм руки, тиснули пальці дверима, прив'язували до коней, таємно закопували тіла невинних жертв. Таких фактів досить багато. Вони зберігаються в центральних і обласних архівах, їх необхідно використовувати не лише на уроках історії, а й для науково-просвітницької роботи у кожному районі.

Масштаби трагедії, яка винищувала цілі покоління, змусили замислитись уряд над остаточними наслідками голодомору, особливо серед дітей.

Голодували діти по всій Україні. Сумну статистику голодомору за наслідками обстеження 66 районів Київської області було викладено у доповідній записці Наркомздоров'я УСРР до ЦК КП(б) У 3 червня 1933 року. Станом на 25 березня у 66 районах області голодувало 398201 чоловік, з них 178544 дітей. А 15 квітня від голоду страждали 493644 чоловіка і з них 262109 становили діти. Майже 20 тисяч дітей чекали смерті.

Смертність дітей сягала, за деякими неповними підрахунками, 50 і більше відсотків до загальної кількості померлих. Діти значно швидше захворювали внаслідок тривалого недоїдання і фізичного виснаження. Наприклад, якщо взяти до уваги загальну кількість голодуючих селян Київської області у квітні 1933 р., то діти становили понад 50% голодуючих. Зважте, що це була північна область України, яка поступалася за кількістю уражених голодом районів південним областям.

Таким чином, дитяча смертність збільшує соціально-демографічні рамки жертв голодомору, а відтак засвідчує його глобальний характер і катастрофічні наслідки для українського народу. Голод 1933-го чорніє великою плямою на демографічній карті України, втрат від цього ще не вдалося повернути - ні матеріальних, ні тим більше людських.