Каталог готовых работ

Сьогодні, розбудовуючи молоду, незалежну державу, ми знову і знову звертаємось до нашого минулого. І у зв’язку з цим доречно згадати драгоманівський вислів — “для політики потрібна історія, як для медицини фізіологія”, і не лише з метою пошуку в ньому ключа до розуміння сучасності, але й задля опанування досвіду боротьби української інтелігенції за державне самовизначення нації на зламі XIX-XX ст.

Прикметно, що цей досвід набувався у боротьбі з опонентами, аргументи яких мало чим відрізнялись від тих, які використовують й сьогоднішні противники українства. Дійсно ж бо, як і на початку століття, коли російський шовініст Ярмонкін роздратовано повторював: “Звідки цей народ, ця мова і ця інтелігенція взялися? Була колись Україна, коли за нею йшли степи татарські і потім турецькі, існує Україна в поезії, але тепер в дійсності її немає, є тільки Україна у мріях галицьких та буковинських українофілів, котрим вона, як відомо, потрібна для сепаративних цілей... Повторюємо: українського народу, української мови нема і ніколи не було...”, так і сьогодні його духовний нащадок кидає екзальтованій російській аудиторії, що “такої (української) нації поки не існує”. Чи твердить, як це робить голова російського комітету з геополітики О.В.Митрофанов із думської трибуни Росії, що “нет государства “Украина” [1].

І звичайно, мимоволі виникають паралелі в оцінці питань майже сторічної давнини і питань сьогодення. Як довести деяким сусіднім державам, а то й всьому світу, що дійсно існує така мова, така нація, така держава, як українська. І знову ж, проводячи паралелі, можна помітити, що і в часи творення української держави на початку 20 століття, так і зараз на початку 21-го, національна еліта поступово переходить до визначення таких принципових питань, як існування у світі України саме як незалежної держави і пов'язаних з цим питань мови, культури само ідентифікації і самоповаги. Але, на жаль, тоді - у 20 сторіччі - цей розвиток і осмислення саме цих проблем були придушені, як непотрібні й загрозливі для творення нової, вражої до всього українського імперії. Тому в наш час, проаналізувавши досвід, помилки і надбання тієї України, що так і не змогла постати незалежною державою, треба визначити курс та порядок дій, які зможуть примножити здобутки, що принесла нам історія, і не повторити помилок.

При оцінці розвитку державницької думки національної еліти початку 20 століття, її еволюції та напрямку, я вирішив зупинитися на аналізі поглядів на українське національне питання Михайла Грушевського та Михайла Драгоманова їх оцінці українського національного питання, та проблем українського державництва. Причому щодо Михайла Драгоманова зробимо акцент на його погляди, як передумову творення української державності. А щодо Михайла Грушевського, то еволюцію його поглядів, що нерозривно пов’язані з історичною течією подій. Та процесом творення Української держави у 1917-1919 рр.

В історії України Грушевський виступає як один з провідних суспільно-політичних діячів і батько першої української держави в 20-му столітті. Проте ці узагальнення не охоплюють повністю діапазону його діяльності і творчості. Михайло Грушевський становить епоху українського національно-державного відродження, яка охоплює всі головні ділянки українського життя і його динамічну боротьбу за самобутність української нації і її культури. Наукова і публіцистична творчість Михайла Сергійовича поставила твердий фундамент під наукове українознавство і розвиток української національної історіографії. Михайло Грушевський, поряд з Тарасом Шевченком й Іваном Франком, належить до найвидатніших особистостей в історії України, якій він віддав ціле життя і творчу працю [2, с.25].

Політичні погляди М. Драгоманова формувалися під значним впливом поширених у тогочасній Європі ліберальних і особливо соціалістичних ідей. Драгоманов не поділяв марксистську тезу про визначальну роль матеріального виробництва в суспільному розвитку. Він вважав, що економічна діяльність задовольняє лише одну з потреб людини ("живлення"), тоді як існують не менш важливі потреби - розмноження, пізнання, розваги.

Поняття "громада" є ключовим у поглядах М. Драгоманова. Головним критерієм оцінки діяльності держави є служіння суспільному благу.

Політична історія людства є кругообігом трьох основних форм держави - аристократії, монархії й демократії. Людство втратило первісну свободу й постійно прагне її повернути, але цьому заважає держава, навіть демократична, бо за такої форми депутати стають головуючими над народом і вирішують державні справи, не враховуючи його волю. Він пропонує замість введення демократії, що є однією з форм державного правління, впроваджувати самоврядування [3, c.115].

Щодо національного питання , та питання творення Української держави М.Драгоманов висловлював таки думки:

" В новішні часи по наших сторонах, у Європі, вже не робиться так, щоб пануючий народ вибивав підданого, а все-таки панування показується в тім, що, напр.., людей підданого народу примушують говорити в школах, судах, а той у бесідах мовою пануючого народу, а мову підданого,  а також і звичаї його висміюють і т.ін.

Згодом розумніші люди стали думати, що й такий нагніт одного над другим - річ неправедна та й нерозумна, невигідна для загалу народу навіть пануючого, бо, по найменшій мірі, дражнить людей - сусідів і відводить їх від спільної праці над добробутом. З таких думок почались у всій Європі рухи, котрі йдуть до того, щоб кожна людська порода у своїй країні або навіть у своїм місті чи селі сама порядкувала свої справи й жила собі, як сама хоче. Коли який народ був поділений між кількома державами і це перешкоджало частинам цього народу жити вільно, то люди в тих частинах змагались до того, щоб поєднатись в одну державу…" [4, c.466].

Так, пояснюючи необхідність творення держави, користю національного самопорядкування, Драгоманов виводить наступну формулу.

"Національність сама по собі одно, а державна єднота національності - друге…"[4, c.467].

Прагнення національного самовизначення, зрівняння в правах із великоросами обумовило спрямування української політичної думки: і наприкінці XIX — на початку XХ ст. стрижневим стає питання створення власної державності. “Своя” держава, яка уявлялась можливою у формі автономії одним і у формі політично незалежної самостійної держави іншим, повинна була розбудовуватись на найширших демократичних засадах. (Хоча заради об’єктивності зазначимо, що були з-поміж українців і прихильники гасла “Україна для українців”). Відтак, майбутня Україна мала бути державою “для всіх” тих, хто хотів би бути не просто “поїдателем солодких кусків” на її території, але її патріотом, захисником інтересів саме її, а не якоїсь сусідньої держави.
Звернімо увагу на те, з якою пристрасністю М.Грушевський, доводячи необхідність утворення української національно-територіальної автономії у складі федералізованої Росії, запевняв, що українці не уподібняться “уграм”, які, здобувши собі “державне право”, “зав’язали в невключиму неволю всі інші народності”, не підуть і шляхом поляків, які поневолюють “слабіших”. “Ми не будемо лицемірно називати своїми духовними вождями великих одшедших борців за національну рівноправність і свободу і заразом — обмежувати сю рівноправність і свободу нашим неукраїнським співгорожанам в хибно зрозумілих інтересах українства. Сього не буде!..” — писав науковець [1].

Грушевський виявив себе талановитим політичним публіцистом, опублікувавши велику кількість статей, присвячених українській проблемі, у Літературно-Науковому віснику, "Украинском вестнике", "Украинской Жизни" (редагованій С. Петлюрою) та ряді інших українських та російських видань. Ці статті стали основою цілого ряду збірок, в яких розкривалось розуміння М. Грушевським завдань та перспектив українського руху.

Однією за найбільш показових для розуміння вченим тогочасної української проблематики є збірка під красномовною назвою "Освобождение России и украинский вопрос. Статьи и заметки". Говорячи про зміст так званого "українського питання", яке було активізоване у свідомості політичної еліти та широких мас населення Російської імперії бурхливими подіями революції, М. Грушевський писав: "Це питання в дійсності полягає в тому: Що повинен зробити уряд Росії, її правлячі та керівні кола, щоб по можливості згладити страшну шкоду, нанесену українському народу політикою придушення і викорінювання, що застосовувалася до нього в продовж сторіч в інтересах цієї держави, державної народності, "общерусской" культури та Інших фетишів? Які заходи повинні бути прийняті, які засоби культурного і національного розвитку і самовизначення повинні бути надані українському суспільству, українським народним масам, щоб відновити їхню самодіяльність, вивести з того стану пасивності, заціпеніння, занепаду, до якого привела їх політика гонінь українського національного життя? Що повинно бути зроблене в цьому напрямку негайно, зараз же? Це питання чекає свого вирішення від уряду, представництва і громадськості Росії і вони не вправі ухилитися від нього" [5, с. 40].

Однак необхідно звернути увагу на те що у першій період, ще тільки теоретичного творення  Української держави, серед національної еліти та інтелігенції повагою користувалися саме прагнення до автономії в складі Росії, але не повної незалежності. Пояснити це можна тим, що не в повній мірі розуміла еліта прагнень народу, недооцінювала можливостей і невичерпних ресурсів української землі, прагнень до волі що теплилися в кожній українській хаті ще з Володимирових часів. Та й політика що проводилася зайдами на українських землях, особливо Російською імперією, спрямована на цілковите викоренення з українців усвідомлення власної самобутності за 300 років зіграла своє. Тоді, як і в наш час, Багато людей зомбовані імперською пропагандою, вважають своє українське коріння, як щось не варте, а все пов’язане з українством (культуру, мову, звичаї), як щось принизливе і блюзнірське.

М.Драгоманов нерідко піддавав критиці ідеї  національності, незалежної України і, як і Грушевський (у перший період державництва), був більше схильний бачити Україну у складі федеративної Росії. Й нерідко визнавав "відсталість українства".

"Відсталість українську не тільки від Європейців, а й від росіян можна було бачити навіть на Костомарові…" - каже Драгоманов. Оцінюючи європейський та російський шовінізм, він зазначає: "На Україні діло стоїть далеко гірше. Тут ще живі старі націоналістичні погляди як через те, що українці більше відсталі від Європи, ніж петербуржці та москвичі, так і через те, що урядові утиски на українську національність дражнять українців і примушують їх переоцінювати вартість національності в історії й житті. [4, c.484].

Отже з цього бачимо, що багато просвічених людей того часу бачили у національному піднесенні населення України, пережитки середньовічної ментальності селюків. Але, с погляду нашого часу, можемо припустити помилковість їх поглядів.

Грушевський, наприклад, будучи прихильником соціалістичної ідеології, робить спробу апелювати до раціональних мотивів поведінки лідерів російського, у першу чергу революційного, руху в сподіванні на їхню підтримку. Вчений говорить про те, що українці чудово розуміють — "... належність до великого і добре організованого державного союзу може дати економічному і культурному розвитку народностей і областей, що входять до його складу, дуже багато вигод не пов’язаних з експлуатацією народів і областей. Більший простір і свобода економічного спілкування, створення більш великих і досконалих просвітніх і культурних закладів, велика безпечність від міжнародних ускладнень і утисків, є, наприклад, такими вигодами. Якщо при цьому мирний розвиток обласного і національного життя, у формі або федерації або добре поставленої автономії, гарантується від утисків і експлуатації державою або іншими областями, то народність або область, що входить до складу такого упорядкованого державного союзу, навряд чи ризикне такими явними вигодами для досягнення повної державної незалежності" [5, с. 62].

Але не дивно, що миттєво після падіння царської влади та під дією розхитаного імперського державного апарату, вирвалося нагору народне прагнення українців щодо творення якнайбільшої незалежності, та здійснення управління на своїх землях - своїми силами, без вказівки від "старших братів". Як вже відомо звістка про падіння царського режиму досягла Києва ІЗ березня 1917 р. За кілька днів представники найголовніших установі організацій міста утворили Виконавчий комітет, що мав утримувати порядок і діяти від імені Тимчасового уряду.

Водночас осередком радикально настроєних лівих стала Київська Рада робітничих і солдатських депутатів. Але на відміну від подій у Петрограді, в Києві на арену вийшла й третя дійова особа: 17 березня українці заснували організацію — Центральну Раду. Її створили помірковані ліберали з Товариства українських прогресистів під проводом Євгена Чикаленка, Сергія Єфремова та Дмитра Дорошенка разом із соціал-демократами на чолі з Володимиром Винниченком та Симоном Петлюрою. Кількома тижнями пізніше до Центральної Ради також вступила нова зростаюча Українська партія соціалістів-революціонерів, яку репрезентували Микола Ковалевський, Павло Христюк та Микита Шаповал. Президентом Центральної Ради було обрано Михайла Грушевського — добре відомого, авторитетного діяча, котрий повернувся із заслання. Відтак, на відміну від росіян у Києві, що розкололися на поміркованих у Виконавчому комітеті та радикалів у Київській Раді, українці всіх ідейних переконань згуртувалися в єдиний представницький орган. На здивування багатьох. Центральна Рада одержала негайну й дедалі зростаючу підтримку. Українці Петрограда та Києва провели з нагоди її створення величезні демонстрації. 19 квітня в Києві відкрився Український національний конгрес. На нього зібралося 900 делегатів з усієї України, від усіх українських громад колишньої імперії, а також від різних економічних, освітніх, військових та інших організацій. Конгрес обрав 150 представників до Центральної Ради та затвердив М. Гру-
шевського на посаді президента. 18 травня понад 700 делегатів від українців, що служили в армії, на з'їзді в Києві дали своїм представникам доручення вступити до Центральної Ради. Майже через місяць так само вчинили близько 1000 делегатів Українського з'їзду селян. Потім до Центральної Ради також приєднався з'їзд робітників [6].

Про ці події М.Грушевський пише: " Перші повідомлення про установу в Києві Центральної Ради Послужили сильним поштовхом для організацій провінційних, які заявляли центральній раді, що визнають її своїм верховним і керівним органом, тимчасовим українським національним урядом, просять прийняти в свій склад їх представника і дати вказівки щодо роботи на місцях. А маніфестація 19 березня пройшла велично і явно продемонструвала, що українство зовсім не є приналежністю якого-небудь кружка інтелігентів, а дійсно широко пішло в маси…" [7, c. 610].

Натхнена такими виявами довір'я, Центральна Рада стала дивитися на себе не лише як на представника відносно невеликої кількості національне свідомих українців, а й як на український парламент. За своїм соціальним походженням найпалкіші прибічники Центральної Ради належали, якщо вжити улюблений термін марксистів, до дрібної буржуазії: вони складалися з інтелігенції й так званої напівінтелігенції— сільських учителів, нижчого духовенства, дрібного чиновництва, земських урядників, молодших офіцерів та заможних селян. Ці люди були в основному пов'язані з селом і керувалися не лише традиційною турботою інтелігентів-українофілів про збереження і розвиток україн-
ської культури, а й прагматичними міркуваннями про те, що розташований ближче до дому уряд чутливіше реагуватиме на їхні потреби [6].

На цей час вже досить реально і виразно постала можливість утворення автономії і саме в цей час Михайло Грушевський пише:

"Українці в політичній справі хочуть: утворити широку національно-територіальну автономію України в складі федеративної російської республіки…", " Так утворить ся територія, де українська людність становить більшість (в городах тепер Українців менше, але городи мусять іти за більшістю території). Ся українська територія має бути зорґанїзована на основах широкого демократичного (не цензового) громадського самовпорядкування, від самого споду (“дрібної земської одиниці”) аж до верху — до українського сейму. Вона має вершити у себе вдома всякі свої справи — економічні, культурні, політичні, удержувати своє військо, розпоряджатися своїми дорогами, своїми доходами, землями й всякими натуральними багатствами, мати своє законодавство, адміністрацію і суд. Тільки в деяких справах, спільних для всієї російської держави, вона має приймати постанови її загального представництва, в котрім братимуть участь представники України пропорціонально до її людности й людності всієї російської республіки. Оте розуміється, коли говорить ся, що ми хочемо національно-територіальної автономії України, широкої, політичної й демократичної…" [8, c. 18].

Спершу діяльність Центральної ради та інших організації були досить обережними, бо необхідним було споглядати на Тимчасовий уряд, бо ще невідома була його реакція на розвиток українського політичного життя та прагнень до автономізації. Але цілком можливо було припустити, що реакція буде вкрай негативною. Бо слабкому Тимчасовому уряду ніяк не хотілося втратити вплив на Україну зі всіма її ресурсами, а з тим і вплив на всю імперію.

Але коли безпорадність Тимчасового уряду ставала чимдалі очевиднішою, Центральна Рада вирішила скористатися своїми перевагами. Щоб завоювати собі визнання найвищої політичної сили на Україні, 23 червня вона видала Перший універсал, в якому проголошувалося: «Хай Україна буде вільною. Не відокремлюючись остаточно від Росії й не розриваючи зв'язків із Російською державою, хай український
народ отримає право самому розпоряджатися своїм життям у своєму краї». Незабаром Центральна Рада оголосила про утворення Генерального секретаріату, що мав правити за виконавчий орган уряду. Очолений Володимиром Винниченком Генеральний секретаріат, що складався з восьми міністерств, справами яких відали переважно соціал-демократи, взяв на себе відповідальність за управління Україною [6].

В укладанні 1 Універсалу Центральної ради М. Грушевський брав найбільшу участь. І звичайно його праці, а передусім "Якої автономії і федерації хоче Україна", полягли як основа до цього загальнодержавного акту.

Грушевський вказує: "Універсал справив грандіозне враження -  не стільки суттю розпоряджень, скільки владним тоном, в якому все - і свої, і чужі - почули голос майбутньої національної влади." [7, c. 615].

Після проголошення 1 Універсалу не викликала сумніву можливість творення максимально автономної України, а то й цілком незалежної Української держави, прагнення до здобуття якої все більше і більше заволодівало умами українців. Були видані 2 та 3 Універсали Центральної ради, які підтверджували напрямок розвитку України до незалежності.

Говорячи про 2 та 3 універсали М.Грушевський наголошував на тому що: " подібна "широка автономія об'єктивно дає початок "її перетворенню у "повну держа­ву"" [9, c. 18].

І це прагнення здійснилося через проголошення 22 січня 1918р. IV Універсал Центральної Ради що сповістив, "Народе України! Твоєю силою, волею, словом утворилась на Українській землі вільна Українська Народна Республіка. Здійснилася давня мрія твоїх батьків, борців за волю й право робочого люду!" [7, c. 615].

Грушевський пише: "Важке слово сказане! Україна стала самостійною й незалежною державою… - і водночас зазначає - …треба відкинути ілюзії, мовбито ми на когось можемо спиратись, мовби то хтось стоїть за нами - якийсь "єдиний фронт", якась солідарність народів і країв "бувшої Російської держави", коли в дійсності нічого того нема, а властиво навпаки - останки і пережитки тих колишніх зв’язків тільки гальмують, тільки дезорганізують наші зусилля…" [10, c. 142].

Але, як відомо, до кінця сподіванням і  "давнім мріям батьків" здійснитися не вдалося. Серед причин спершу треба вказати те, що створення незалежної України, аж ніяк непотрібне було новій імперії рад. Україна зі всіма її ресурсами людськими та продовольчими, з економікою та армією (хоча б шматок) була необхідною, для утвердження радянської влади. 4 грудня 1918р. Цен­тральна Рада отримала ультиматум Раднаркому за підписами Леніна і Троцького. Обвинувачення з боку радянського уряду зводилось до того, що відкликаючи в односторонньому порядку українізовані війська. Центральна Рада дезорганізує фронт, крім того, роззброює радянські сили в Україні й відмовляється пропустити війська проти Каледіна. А через два дні на засіданні Всеукраїнського з'їзду Рад М.Грушевський заявив, що в Україну вже вступила війська Радна­ркому [11].

"Її зривали з середини, бойкотували, полишали без засобів, кидали її під ноги всякі перешкоди в надії, що вона десь спотикнеться, впаде і вернеться стара влада, відновиться єдність царської Росії й московська стихія візьме наново під ноги відроджене українство" - писав Грушевський про проблеми Української держави [12, c.37].

Що ж стосується внутрішнього фактора, то тут спостерігається універсальна закономірність, якою є вічна прірва між задумом і його втіленням у життя, що виявилася у спробах Центральної Ради реалізувати намічену соціально-економічну програму. Українські лідери добре усвідомлювали вирішальне значення соціально-еконо­мічних перетворень. Та цей далекоглядний висновок лишився тіль­ки політичним заповітом. Так само фатальну роль відіграла й нездатність Центральної Ради налагодити ефективний державний механізм.

Однак була ще одна причина. Ще на початку діяльності Цент­ральної Ради М.Грушевський запропонував визнати "всякі прояви українського шовінізму, виключності, нетолеранції супроти інших народностей національним злочинством". Він щиро прагнув на­ціонального миру й злагоди, однак, зіткнувшись з цілком злободен­ною дилемою — пріоритет прав нації чи прав людини, все ж таки обирає перше. І це породило низку труднощів [13, c. 72].

Склалася ситуація, за якої Центральна рада нічого не могла протиставити військовому вторгненню. Але і в цей час керівники Центральної ради, в їх числі і Грушевський, залишалися вірними своїм ідеалам та малювали собі ідилічні картини розвитку подій.

Навіть тоді М.Грушевський сподівався на політичне розв’язання протистояння.

Останнім часом досить вживаним став термін "професорська демократія". Саме таку демократію намагалися побудувати лідери Центральної ради і, зокрема, Грушевський. Результат ми знаємо. Знаємо й те, що трудовий народ, який переміг у жовтні 1917 р., будував своє "царство свободи", врешті-решт опинився під владою такої тиранії, якої ще не знало людство [10, c. 155].

Зрозуміло, що в цих умовах: жахливого тоталітарного гніту, руйнування української культури, ментальності, тай всіх інших ознак ідентичності, включаючи і фізичне нищення Української нації, і мови не йшло про створення власної, незалежної, Української держави.

Список використаної літератури

1. Приходько В.М. Ідея української держави на зламі: стаття. ХІХ-ХХ ст. // www.refine.org.ua/pageid-4360-2.html., Дата публікації: 2005-03-24

2. Оглоблин О. Михайло Грушевський і українське національне відродження: Український Історик. – 1964. – Ч.2-3

3. Швидак О.М. Політологія. Практикум. Навч. посібник. – К.: НМЦВО, 2001. – 220 с.

4. Драгоманов М.П. Вибране / Упоряд. та авт. іст.- біогр. нарису Р.С. Міщук. - К:. Либідь, 1991.- 688 с. ("Пам’ятки історичної думки України").

5. Грушевский М. Освобождение России и украинский вопрос. Статьи и заметки. — СПб., 1907. — 294 с.

6. Антологія Історії України: Субтельний О. Історія України, 1991.- CD: " Антологія Історії України".

7. Грушевский М. Иллюстрированная История Украины. Учебное пособие. - Донецк;. ОАО "Бао", 2003. - 766 с.

8. Грушевський М. Якої автономії і федерації хоче Україна. - Видання Союза Визволення України. - Відень;. 1917р.

9. Пам’ятки суспільної думки України (XVIII — перша половина XIX ст.): Хрестоматія / А.Г.Болербух та ін. — Дніпропетровськ, 1995. — 488 с.

10. Копиленко О. "Українська Ідея" М. Грушевського: історія і сучасність. - К;. Либідь, 1991.-182 с.

11. стаття: Причини та наслідки агресії більшовицької Росії. УНР в кінці 1917 – початок 1918 рр // http://www.refine.org.ua/pageid-2168-2.html

12. Голубець М. Велика Історія України. Львів;.  1935. - Видавництво «Глобус», 1993, репринтне перевидання.

13. Мірчук П. Від другого до четвертого Універсалу. — Торонто, 1955.